Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуження

Опубліковано: 14.12.2019. Автор: . Київська область

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуження

Десятки тисяч загиблих, більше сотні тисяч стали інвалідами, ще понад півмільйона відчули згубний вплив радіації на власному здоров’ї. Це лише приблизні  підрахунки наслідків однієї з найтрагічніших сторінок в нашій історії – Чорнобильської катастрофи, яка того квітневого дня 1986-го сколихнула увесь світ. Потужність вибуху на четвертому енергоблоці, сьогодні прирівнюють до 300 атомних бомб, скинутих на Хіросіму. Радіоактивному забрудненню піддалося понад 200 тисяч квадратних кілометрів. Окрім територій сучасної України, Білорусі та Росії, радіація накрила більшу частину Європи, а місцями навіть дісталася і до США. Наслідки аварії і досі відчувають на собі мільйони людей по усьому світу. Сьогодні, 14 грудня, в Україні вшановують учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З нагоди цього дня – наш репортаж із зони відчуження, яка вже майже 34 роки вважається «мертвою».

І сотні кілометрів колючого дроту

Щоб потрапити у зону відчуження, так звану 30-кілометрову зону, потрібно пройти суворий контроль на пропускному пункті. Спеціальні дозволи для себе та авто і наявність паспорта є обов’язковими умовами для подальшої екскурсії. Тут усе, як на справжньому кордоні – шлагбаум, паспортний контроль, перевірка особистих даних, підпис, що ознайомлений із правилами техніки безпеки, якими тут нехтувати точно не варто.

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуження

Ми заїхали через КПП «Дитятки», що з боку райцентру Іванків Київської області. Насправді ж таких автомобільних пунктів пропуску тут є ще три. Крім того, можна доїхати електричкою зі Славутича. І вже тут, на власні очі побачити жахливі та досі вражаючі наслідки катастрофи: 214 кілометрів колючого дроту, яким огороджено на українській території  2,5 тисячі квадратних кілометрів зони відчуження.

Серед більшості тих, хто хоче потрапити сюди на екскурсію, іноземці – їх неабияк цікавлять усі подробиці чорнобильської катастрофи. Проте знаходяться і наші відчайдухи, хто перелазить нелегально.

На вулицях – дикі кабани та лосі, а у ставку – кількаметрові соми

Пройшовши контроль, чекаємо екскурсовода. Без супроводу ходити зоною відчуження заборонено. Наш гід – полковник Олексій Москаленко. Він від самого початку жив у Прип’яті, працював на ЧАЕС, а тієї трагічної ночі у квітні 1986-го був усього за 400 метрів від реактора, який вибухнув.

Було страшно, але ми й самі одразу не до кінця розуміли, що сталося, – пригадує Олексій Тимофійович. – Дружину з чотирирічною дочкою наступного дня евакуювали. Спочатку навіть не знав, куди. Приїхав до них вже згодом. А так увесь час був на станції, служба… Отримав радіоактивний опік обличчя, потрапив до лікарні. Медики «давали» мені п’ять років не більше. Але, як бачите, живий-здоровий, ще й друга дочка через півтора року народилася…

Зараз  Олексій Москаленко на пенсії. Живе у Славутичі, але досі приїжджає проводити екскурсії 30-кілометровою зоною. Тут він знає усе, як своїх п’ять пальців.

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуження

Їдемо до Чорнобиля… За вікнами авто – села із порожніми хатами, вибитими шибками та величезними бур’янами… Наче тут ніколи й не ступала нога людини. Після катастрофи на ЧАЕС із зони відчуження евакуювали близько 130 тисяч мешканців.

Коли тут не стало людей, природа почала відроджуватися у своєму первісному вигляді, – каже пан Олексій. – А знаєте, скільки тепер у 30-кілометровій зоні диких тварин! Навіть червонокнижних багато. З’явилися чорні баклани, яких тут ніколи не було. Орлан білохвостий аж з Канади прилетів (птах був окільцьований). Є рідкісні породи летучих мишей. На вулицях Прип’яті зараз можна зустріти навіть диких кабанів та лосів. У чорнобильських лісах розвелося багато вовків та бурих ведмедів. А в колишньому ставку для охолодження реакторів розвелося багато різної риби. Є соми завдовжки кілька метрів, але не через радіацію, їх там просто ніхто не ловить, от вони й ростуть.

Їдемо далі. Навколо – наслідки апокаліпсису. Одне за одним пролітають «осиротілі» села – Черевач (до аварії на ЧАЕС тут мешкало до 500 осіб), Залісся (проживали 3 тисячі осіб)… Зараз обабіч – лише «сліпі», напіврозвалені, подекуди вже й без даху хати, що позаростали бур’янами.

Дехто з евакуйованих згодом повернувся, – продовжує наш гід. – Здебільшого це старші люди, яким просто вже нічого втрачати. Таких у 30-кілометровій зоні живе приблизно 120 чоловік. Вони не бояться радіації, хоча вона тут є. Правда місцями. До прикладу, зараз біля самої «атомки» показники радіоактивного забруднення можуть бути у нормі, а в якомусь селі за 10 кілометрів – «зашкалювати». Свого часу через те, що радіація розповсюджується локально, тут цілі села бульдозерами закопали в землю.

Такого рівня радіації не витримували навіть роботи

За тими розмовами ми непомітно в’їхали у Чорнобиль. Невеличке містечко, у якому час наче зупинився. На вулицях порожньо – ні автомобілів, ні людей. Але воно не зовсім «мертве». Швидше, перетворилося на місто-музей. Праворуч стела із радянською символікою, трохи далі – маленький магазинчик, забігайлівка із гордою назвою «Кафе», де для туристів продають каву у паперових стаканчиках.

До речі, Чорнобиля декомунізація зовсім не зачепила – тут досі є вулиці Радянська, Леніна, а у центрі навіть зберігся пам’ятник «вождю світового пролетаріату». Крім того, чи не на кожному кроці можна побачити «червоні» гасла.

Більшість будинків порожні, але у деяких вікнах видніються тюлі та навіть горщики із квітами.

Тут живе чоловік 500, – побачивши на нашу зацікавленість, почав пояснювати Олексій. – Це в основному працівники станції, комунальних послуг та пенсіонери, які теж повернулися після евакуації.Тому тут є і пошта, і відділення зв’язку, і навіть банк.

Ліворуч в очі впадає алея, на якій у два ряди стовпці з табличками. На них – назви населених пунктів.  Увінчує цю експозицію скульптура ангела, що дує в трубу.

Це меморіал «Зірка Полинь», – пояснює екскурсовод. – На цих табличках – назви усіх полишених населених пунктів зони відчуження.

Поблизу пожежної частини у Чорнобилі є пам’ятник ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Його встановили за власні кошти самі пожежники і він є єдиним в Україні незареєстрованим пам’ятником, бо на це потрібні додаткові гроші. А ще тут є власна виставка роботів, яких залучали до ліквідації наслідків аварії. Загалом тоді було задіяно 15 типів роботів різного призначення. Однак значна їх частина не витримувала високого рівня радіації і ламалася.

Процес закриття ЧАЕС триватиме ще майже півстоліття

Далі «столиця» цієї мертвої «країни» – Чорнобильська атомна електростанція, що знаходиться на околиці міста. Запустили її в експлуатацію у 1977 році. Будували ударними темпами, щоб встигнути до чергової комуністичної річниці. За таких умов дотримання елементарних норм та правил відходили на другий план.

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуженняХоча станція вже давно не виробляє електроенергії , на ній досі працюють люди – майже 3 000 працівників, третина з яких займається підтриманням санітарно-захисних норм, бар’єрів, аби унеможливити подальше розповсюдження радіоактивних матеріалів.

Фотографувати «атомку» можна лише з одного ракурсу, адже це стратегічний об’єкт.

Сумновідомий четвертий енергоблок сьогодні під металевим саркофагом. Його накрили у 2016 році, оскільки попереднє укриття – бетонове – вже почало руйнуватися й існувала загроза обвалу. Подейкують, що місцями були такі тріщини, через які вільно могла б пролізти людина. На той час саме під ним накопичилось найбільше радіоактивних речовин – 95% від усієї кількості, що була на момент вибуху. Тож, обвал міг призвести до дуже великих викидів.

Нове накриття, кажуть, значно надійніше, проте теж не вічне. Граничний термін його експлуатації – 100 років. Ширина саркофагу – 257 метрів, довжина – 150 метрів, а заввишки він навіть «переплюнув» відому статую Свободи у США – 108 метрів. Вага усієї конструкції 36,2 тонни.

Загалом же, процес закриття ЧАЕС досить тривалий і дороговартісний. Обраховується мільярдами доларів. Згідно із графіком, повністю закрити станцію мають до… 2064 року. Тобто, на весь комплекс необхідних заходів піде втричі більше часу, ніж вона експлуатувалася.

«Рудий ліс»

Дорогою до Прип’яті гід звертає нашу увагу на іншу «пам’ятку» чорнобильської  трагедії – «Рудий ліс». Його не часто згадують, розповідаючи про катастрофу.  Проте саме він тієї страшної ночі 1986-го прийняв на себе чи не головний радіаційний удар.

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуження

Знаходиться він через дорогу від ЧАЕС. Ліквідатори пригадують, як за лічені години після вибуху реактора сосни цього лісу на кількох десятках квадратних кілометрів без вогню «згоріли» і стали жовто-рудими. Звідси і назва лісу. Кажуть, через взаємодію ферментів дерева з радіоактивними частками вночі навіть було видно, як сосни світилися. Оскільки крони у цих хвойних дуже щільні та є ефективним природним фільтром, дерева затримали велику частину радіації, що йшла на Прип’ять. Затримали, пожовтіли і осипалися…

Згодом, під час дезактивації території, ліс знесли і поховали у спеціально виритих траншеях на глибині два метри. Місцеві пригадують, як рубали дерева не лише роботи, а й люди. Через сильну спеку багато хто працював без захисних масок, дихаючи радіоактивною пилюкою. Про наслідки тоді ніхто і не здогадувався.

Тепер на цій території, яка й досі вважається сильно забрудненою, виріс новий ліс, але більшість його сосен так і залишаються жовто-рудими.

Німі свідки історії

Місто Прип’ять зараз моторошне та закинуте. Однак таким воно було не завжди. У далеких 70-х його звели всього за два кілометри від ЧАЕС спеціально для її працівників. На момент аварії тут проживало майже 50 тисяч осіб. Здебільшого молоді сім’ї з дітьми, середній вік яких становив 26-28 років. У 1986-му це місто вважалося чи не найбагатшим в Україні – середня зарплата складала майже 500 рублів (для порівняння, у той час долар у СРСР коштував 62 копійки). Цікаво, що саме Прип’ять стало першим містом, де почали будувати шістнадцятиповерхові будинки. Приватного сектору тут взагалі не існувало, натомість було аж п’ять шкіл, кілька дитсадків, басейн, ресторан, готель та найсучасніший палац культури «Енергетик», зі своїми гуртками. Тут проводили різноманітні вистави, концерти та працювала популярна на той час дискотека «Едісон-2».

Тепер, минувши ще один КПП, колись квітуче місто більше нагадує сюжет відомої комп’ютерної  гри «Сталкер». Враження гнітючі: навколо височіють здоровенні багатоповерхівки, які начебто хтось навмисне побудував серед лісу. На траві, заледве припорошеній снігом, валяються ще «радянські» дитячі іграшки – тачка, паровозик, пластмасова машинка, відерце із граблями та лопаткою… Трохи далі видніється синя скринька «Почта», біля сусіднього під’їзду – табличка із написом: «По газонам не ходить». А ще далі, поміж високих дерев – поіржавілий і розбитий світлофор.

Це збереглося ще з тих часів. Наче німі свідки більше, як 30-річної історії … – задумано каже наш гід, але вже за якусь мить опановує себе. – Де ми зараз стоїмо – був проспект Леніна. Як бачите, одна його смуга вже геть поросла чагарниками… А там – вулиця Курчатова. То був центр міста, де вирувало життя. Люди там зустрічалися, гуляли, закохувалися…

Вдивляючись у порожні вікна цих будинків, уява мимоволі вимальовує картини із побуту місцевих. Як вони поверталися втомлені з роботи, вмикали світло, обіймали рідних, готували вечерю, про щось мріяли і будували плани…  Але це все було до тієї трагічної квітневої ночі 1986-го. Тепер же мертву тишу міста, яке заснуло вічним сном, порушує хіба рипіння снігу під нашими ногами.

Містичний годинник

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуженняНа даху будівлі басейну зберігся старий годинник. Цікаво, що його стрілки показують саме той час, коли вибухнув 4-й реактор ЧАЕС – 01:23. Чи то якась містична сила його у той момент зупинила, чи пізніше хтось зі стакерів підкрутив, вже достеменно невідомо.

Взагалі заходити у напівзруйновані будинки Прип’яті туристам не дозволяють, але для нас зробили вийняток. Тож обережно, аби не провалитися у якусь дірку, заходимо всередину готелю «Полісся».

На стінах – облуплена фарба, пошарпана стійка рецепції, в кутку валяється іржавий сейф. Два ліфти, мармурові сходи… Будували тут, що називається, з розмахом. Проте за десятиліття усе геть понищилося – щось зруйнував час, до чогось доклали руку мародери.

Коли була евакуація, в квартирах люди позалишали геть все – речі, їжу у холодильниках, коштовності, домашніх тварин. Адже нам казали, що їдемо на три дні, – продовжує свою розповідь Олексій Москаленко. – Нікому тоді навіть у голову не приходило, що це назавжди. Тож потім усе розтягнули ті, хто не гребував нажитися на чужому горі.

З квартир та будівель повиносили все, що тільки можна було розпиляти та продати. Немає ні батарей, ні кранів, ні меблів…

До слова, ходити «вулицями» Прип’яті потрібно теж дуже обережно і лише там, де дозволяє екскурсовод, адже можна запросто провалитися у відчинений люк. Кришки давно покрали мисливці за металом або вони просто прогнили.

Покази «дозиметра» зашкалюють

50-тисячне місто тоді вивезли за один день, – пригадує гід. – Це була унікальна операція в історії Радянського Союзу. Для евакуації мешканців Прип’яті задіяли близько тисячі автобусів. У тому поспіху ніхто не врахував, що дорогою з міста людей ще більше опромінили, ніж вони самі «нахапалися» радіації, бо везли через міст, що біля самої АЕС та «Рудого лісу». Які це згодом мало наслідки для їх здоров’я, можна лише здогадуватися. Тим часом працівників станції та міліціонерів у Прип’яті залишили ще на деякий час. Ми вивозили цінності з ювелірних крамниць, кас «Ощадбанку», на вікна та двері перших поверхів встановлювали грати, облаштовували сигналізацію.

Поволі ми дісталися до візитівки міста-привида – місцевого Парку розваг, в якому досі збереглися популярні у радянські часи атракціони: автодром, «чортове колесо», гойдалки-човники, каруселі… Кажуть, на них так ніхто і не покатався. У квітні 1986 року лише проводили їхню «обкатку», а урочисто відкрити парк мали на свято 1 травня.

Пан Олексій прикладає дозиметр до асфальту у самому центрі парку. Показник «зашкалює».

На цій площі сідали гелікоптери, які гасили пожежу на ЧАЕС, – пояснює наш гід. – Їх тут обмивали водою, перш ніж випустити за межі зараженої території. Бачите, який тут досі рівень радіації? Вже є 54,19 мкР/год, і ще набирає, хоча вже минуло майже 34 роки.

На дворі поволі почало сутеніти. Нас одразу попередили, що із зони відчуження маємо виїхати ще до настання темряви. Тож сідаємо в авто, але дорогою назад Олексій Москаленко вирішив нам показати ще одну місцеву пам’ятку – «Чорнобиль-2».

«Російський дятел»

Оскільки у радянські часи цей об’єкт був суворо засекреченим (на тогочасних офіційних картах його позначали як закинутий піонерський табір), їхати до нього потрібно через ліс 10 кілометрів, дорогою, викладеною бетонними плитами – колись це була посадкова смуга для військових літаків.

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуженняОфіційна назва – загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга». Це такий собі комплекс здоровенних антен майже 150 метрів заввишки і 800 метрів завдовжки, які могли дуже оперативно виявляти запуски міжконтинентальних балістичних ракет у будь-якій точці світу. Звук, який видавала станція, був схожий на стукіт дятла, через це її і прозвали «російський дятел». Випадкова частота перепадів на ній порушувала мовлення закордонних радіостанцій. Як наслідок – на адресу тодішньої влади надходили тисячі скарг з різних країн світу.

Після аварії на ЧАЕС радіолокаційну станцію законсервували. З часом стало зрозуміло, що її подальша експлуатація у відчуженій зоні неможлива. Довелося закрити. Демонтувати її нереально, каже пан  Москаленко, бо це може призвести до ще одного катаклізму – свого часу підрахували, якщо зрізати метал по частинах і скидати на землю, це може спровокувати землетрус магнітудою до восьми балів.  Тож залишили все як є. Зараз «Дуга» стала ще одним об’єктом екскурсійних маршрутів.

Замість післямови

Час зупинився, а життя – ні: репортаж із чорнобильської зони відчуженняПокидаючи 30-кілометрову зону відчуження, на двох КПП нас змушують пройти через спеціальні рамки, аби перевірити, чи немає радіаційного забруднення на нашому одязі. На цьому подорож у паралельний світ, який ось уже майже 34 роки існує без дитячого сміху та метушливих буднів, закінчилася. Якою буде подальша доля Чорнобильської зони – досі невідомо. Експерти кажуть, що знову придатними для життя ці землі стануть не раніше, ніж через тисячу років. А будинки у Прип’яті, можливо, простоять ще кілька десятиліть, а потім і самі розваляться. Хіба що якісь активісти захочуть відреставрувати і зберегти хоча б кілька з них, так би мовити, для історії і як нагадування нащадкам про цю страшну трагедію людства

Якщо ви стали свідком якоїсь цікавої події, чи маєте новину і хочете, щоб про неї дізналося якомога більше людей – повідомляйте на редакційний номер телефону «Західного аргументу» або у Viber: 067-100-13-15.

Підписуйтесь та читайте наші новини в Telegram.

Читайте також:
avatar

Вибір читачів

Опитування

Чи вірите ви у глобальну зміну клімату?

Переглянути результати

Loading ... Loading ...